Вчення старця Паїсія про Ісусову молитву, яка умом твориться у серці

«Чистота і постійна пам`ять про Ісуса, і невимовне просвітлення, яке походить від неї» Святий Марко, Митрополит Ефеський.

Вчення старця Паїсія про Ісусову молитву, як і його вчення про монашество, тісно пов`язане з вченням про цей предмет його вчителя і друга схимонаха Василія. Тому ми спочатку коротко передамо вчення про Ісусову молитву старця Василія, викладене ним в передмові на книги святого Григорія Синайського, блаженного Ісихія Єрусалимського і блаженного Філотея Синайського.
Свою передмову до книги святого Григорія старець Василій розпочинає вказівкою на неправильність думки тих, котрі вважають, ніби умовим діланням можуть займатися лише досконалі, що досягли безпристрасності та святості.
Ті, хто так думає, обмежують своє моління тільки одним зовнішнім виконанням псалмоспіву, тропарів та канонів, не розуміючи того, що таке зовнішнє моління призначене нам святими Отцями тільки як тимчасове, з огляду на неміч і дитячість нашого ума з тим, щоб ми, поступово удосконалюючись, піднімалися на рівень умового ділання, і ні в якому випадку не залишилися при одному лише зовнішньому молінні.
За словами святого Григорія, лише дітям, творячи устами зовнішню молитву, властиво думати, що вони роблять щось велике і, втішаючись кількістю прочитаного, зрощувати в собі внутрішнього фарисея.
Згідно святого Симеона Нового Богослова, той, хто обмежується зовнішнім діланням молитви, не може здобути внутрішнього миру і досягти успіху в чеснотах, бо він подібний до того, хто веде боротьбу зі своїми ворогами в нічній темряві: чує голоси ворогів, зазнає від них ран, але чітко не бачить хто вони, звідки прийшли, і як та для чого з ним борються?
За святим Ісааком Сирійцем і преподобним Нілом Сорським, якби хто-небудь захотів, окрім умової молитви, одним лише зовнішнім молінням і зовнішніми почуттями відвести ворожий напад та протистояти якій-небудь пристрасті або лукавій думці, той часто зазнаватиме поразок: бо біси, долаючи його в боротьбі, і знову добровільно йому скоряючись, ніби ним переможені, знущаються над ним і схиляють його до марнославства та самовпевненості, проголошуючи його вчителем і пастирем овець.
З цього можна бачити силу і віру, як умової молитви, так і зовнішнього моління. Не треба думати, ніби святі Отці, втримуючи нас від непомірного зовнішнього моління і направляючи до умової молитви, принижують цим зовнішню молитву. Нехай так не буде! Бо всі священнодійства Церкви є встановлені у ній Святим Духом, і всі вони відображають в собі тайну воплочення Божого Слова. І немає в церковних обрядах нічого людського, але все є діло Божої благодаті, яке не зростає від наших достоїнств і не зменшується від наших гріхів. Але ми говоримо зараз не про устави Святої Церкви, а про особливе правило і життя кожного з монахів, тобто про умову молитву як про таке ділання, яке ревністю і сердечною правотою, а не одними тільки словами, які вимовлені без уваги устами і язиком, звичайно притягує благодать Святого Духа. І цим умовим діланням може розумно займатися не тільки досконалий, але й кожен початківець і пристрасний, оберігаючи серце.
І тому святий Григорій Синайський, який більше за інших до тонкощів розглянув й обміркував благодаттю Святого Духа життя та писання і духовні подвиги всіх святих, заповідає старатися про умову молитву.
Також і святий Симеон Солунський заповідає і радить архиєреям, священикам, монахам і мирянам на кожен час і кожної миті промовляти цю священну молитву і ніби дихати нею, бо немає міцнішої зброї ні на землі, ні на небі, говорить він разом зі святим апостолом, ніж ім`я Ісуса Христа.
Знай і те, добрий подвижнику цього священного ділання, що не тільки в пустелі або в затворі були вчителі та численні виконавці цього священнодійства, але і в найбільших лаврах і навіть у містах.
Наприклад, святіший патріарх Фотій, возведений в патріарший чин з сенаторського звання, не будучи монахом, вже на своєму високому пості навчився умовому діланню і настільки успішно, що, за словами святого Симеона Солунського, обличчя його сяяло благодаттю Святого Духа, як у другого Мойсея.
За словами того ж святого Симеона, патріарх Фотій написав і чудову книжку про умове ділання. Він також говорить, що і св. Йоан Золотоустий і св. Ігнатій та Калліст, будучи патріархами Царгороду, написали свої книжки про це внутрішнє ділання.
Отже, якщо ти, заперечуючи умову молитву, скажеш, що ти не пустельник, щоб займатися цим діланням, то тебе викриють патріарх Калліст, який навчився умовому діланню, відбуваючи службу кухаря у великій Афонській лаврі, і патріарх Фотій, який будучи вже патріархом, навчився мистецтву сердечної уваги.
Якщо ти лінуєшся займатися умовим трезвінням, зсилаючись на послух, то ти особливо заслуговуєш на осудження, бо, за словами святого Григорія Синайського, ні пустеля, ні усамітнення не бувають настільки корисні при цьому діланні, як розумний послух. Якщо ти скажеш, що не маєш, учителя, який навчив би тебе цьому діланню, сам Господь велить тобі у Святому Писанні вчитися, кажучи: «досліджуйте Писання, і в ньому знайдете життя». Якщо ти збентежений, бо не можеш знайти спокійного місця, тобі заперечує святий Петро Дамаскин, котрий говорить: «В тому й полягає початок спасіння людини, щоб залишити свої бажання і розуміння, й виконувати Божі бажання і розуміння, і тоді у всьому світі не знайдеться такої речі, або місця, які могли б перешкодити спасінню». Якщо тебе непокоять слова святого Григорія Синайського, який багато говорить про оману в цьому діланні, то сам цей святий отець і виправляє тебе, кажучи: «Ми не повинні ні боятися, ні сумніватися, коли призиваємо Бога. Бо якщо деякі й зійшли з розуму, знай, що вони потерпіли це через самочинство та зарозумілість. Якщо ж хтось у покорі з розпитуванням і смиренністю шукає Бога, той ніколи не зазнає шкоди силою Христової благодаті. Бо тому, хто живе праведно і безгрішно, уникає догоджання собі й зарозумілості, згідно святих Отців, не може спричинити зла, навіть увесь бісівський полк, хоча би й навів на нього безліч спокус. Тільки ті, хто діють самовпевнено і за власною совістю, впадають в оману. Ті ж, хто спотикаючись об камінь Святого Письма, остерігаються омани і ухиляються від умового ділання, перетворюють біле в чорне і чорне в біле. Бо не для заборони умового ділання вчать нас святі Отці про причини можливої омани, а для запобігання їй».
Святий Григорій Синайський, наказуючи тим, хто навчається молитви не боятися і не сумніватися, вказує теж і причини омани: самочинство і зарозумілість. Бажаючи, щоб ми не мали від них шкоди, святі Отці наказують вивчати Священне Писання і керуватися ним, маючи один одного за доброго порадника, як навчав Петро Дамаскин.
Якщо ти боїшся приступити до умового ділання через благоговіння і в простоті серця, то і я разом з тобою готовий страхатися. Але не треба боятися пустих байок, як каже прислів`я: «вовка боятися, в ліс не ходити». І Бога треба боятися, але не втікати від Нього і не відрікатися Його. Немалою перешкодою у діланні умової молитви для деяких є їх тілесна слабість. Не будучи в стані так трудитися й постити, як святі Отці, вони думають, що без цього їм неможливо розпочати умове ділання. Виправляючи їх помилку, святий Василій Великий вчить: «Здержливість визначається для кожного згідно з його тілесною силою, і я думаю, є небезпека надмірною здержливістю зруйнувати силу тіла і зробити його бездіяльним та нездатним до добрих справ. Якщо б добре було для нас бути розслабленими тілом і лежати, ніби мертві, ледве дихаючи, то Бог такими би нас і створив. А якщо Він не створив нас такими, то грішать ті, які прекрасне Боже творіння не зберігають таким, яким воно створене».
Про одне лише має турбуватися подвижник: чи не криється в його душі зло лінивства, чи не послабилось трезвіння і ревне звертання думки до Бога, чи не затьмарилося духовне світло і просвітлення душі, яке походить від цього світла. Бо якщо все згадане добре в ньому зростає, то не стане часу для повстання у ньому тілесних пристрастей, коли душа його зайнята небесним, то не залишає тілові часу для збудження пристрастей.
При такому устрої душі той, хто їсть, нічим не відрізняється від того, хто не їсть. І дотримався він не тільки посту, але й цілковитого голодування, і має похвалу за свою особливу турботу про тіло: бо стримане життя не викликає розпалення похоті.
Згідно з цим навчає і святий Ісаак: якщо примусити слабке тіло понад його сили, душі нанесеш подвійну збентеженість.
І святий Йоан Ліствичник говорить: я бачив цю утробу заспокоєною, яка приносить бадьорість уму. І в іншому місці: я бачив її виснаженою постом і збудженою похіттю, щоб ми не надіялися на себе, а на живого Бога.
Так вчить й історія, яку пригадує преподобний Никон: вже за наших часів був знайдений в пустелі один старець, котрий тридцять років не бачив жодної людини і не їв хліба, харчуючись одним корінням, і цей самітник зізнався, що всі ці роки його спокушував блудний біс. І отці вирішили, що не гордість і не їжа були причиною цієї блудної брані, а те, що старець не був навчений умовому трезвінню та протидії ворожим нападам. Тому й говорить святий Максим Ісповідник: дай тілу по силі його, і весь твій подвиг зверни на умове ділання. Також святий Діадох повчає: піст має похвалу сам по собі, а не в Бога. Його ціль — приводити бажаючих до ціломудрості.
І тому не слід подвижникам благочестя мудрувати про нього, але у вірі Божій очікувати кінця нашого зростання. Ні в якому мистецтві художники не судять по інструменту про результат праці, але чекають закінчення роботи і по ньому судять про мистецтво.
Маючи таку настанову про їжу, не покладай усю свою надію на один піст, але в міру і згідно до твоїх сил пости і прагни до умового ділання. Так ти зможеш і гордості уникнути, і не будеш гребувати добрими Божими творіннями, за все віддаючи Йому хвалу.
Умова молитва є могутньою зброєю, якою подвижник перемагає своїх невидимих ворогів.
Одні з святих Отців дають монахам правила: разом з виконанням Христових заповідей відмолювати тривалі псалмоспіви, канони і тропарі. Інші Отці, які вивчили найдосконаліше ділання духовного розуму, вважають недостатнім для початківців перебування в одному лише тілесному навчанні, але, даючи їм разом з виконанням Христових заповідей помірний спів і читання, встановлюють замість тривалого псалмоспіву і канонів ділання умової молитви, додаючи до цього, що коли Святий Дух об`явиться дією сердечної молитви, тоді, без жодного сумніву, припиняти зовнішнє правило, бо його виповнює внутрішня молитва.
Треті, маючи великий досвід і знання життя та писань святих, особливо ж просвітлені дією і премудрістю Святого Духа, встановлюють для початківців загальне, а не часткове навчання діланню умової молитви, розділяючи її на два види — діяльну і зриму. Ці отці наказують найбільше турбуватися про умове ділання, віддаючись співу лише в часи нудьги, бо за їх словами, церковні служби і спів дані взагалі всім християнам, а не тим, які бажають перебувати в мовчанні. Зрештою, і шляхом тривалого співу і читанням канонів та тропарів можна осягнути успіх, хоч дуже повільно і з великими труднощами; другим шляхом успішніше і легше, а третім — найшвидше, і при тому з утіхою і частим завітанням Святого Духа, який зміцнює і заспокоює серце, особливо при ревному старанні і доброму бажанні.
Як свята умова молитва поєднується з дотриманням Божих заповідей, проганяє бісів та пристрасті, так, навпаки, той, хто не виконує заповіді і не турбується про умову молитву, але займається одним лиш співом, буває переповнений пристрастями.
Переступ Господніх заповідей однаково присутній у всіх, але проявляється по-різному: наприклад, хто-небудь візьме собі за правило не порушувати заповіді, не піддаватися пристрастям, але через певні обставини або розгубленість, чи підступи ворога він когось образить або осудить, або розсердиться, або здолає його марнославство, або скаже неправду, або зле подумає чи ще щось подібне допустить. Відчуваючи себе винним перед Богом, він одразу починає
дорікати собі і з покаянням припадає перед Господом умовою молитвою від серця, щоб простив його Бог і подав йому допомогу не впадати більше в такі прогрішення.
І так він кладе початок дотриманню заповідей та оберіганню свого серця від злих помислів та образів у молитві, боячись і трепечучи, щоб через них не загубити Небесного Царства.
А інший живе просто, не дбаючи про те, падає чи стоїть, і думає, що в теперішні часи немає людей, які сповнюють заповіді та бояться їх переступити, і що кожен, хоче чи ні, грішить перед Богом і буває винним в тих чи інших щоденних гріхах та пристрастях; і тому він не хоче і берегтися від них, уважаючи це неможливим.
Роблячи себе відповідальним лише за перелюб і блуд, убивство і злодійство, отруєння і подібні смертні гріхи, й утримуючись від них, він уявляє собі, що стоїть. До такі` людини звернені слова Отців: кращий той, хто падає і встає, ніж той, хто стоїть і не кається.
Треба дивуватися, як ці дві людини, винні в одних і тих самих повсякденних гріхах, є різними перед Богом, та й, думаю, і перед духовними людьми.
Один зовсім не знає падіння і підіймання, хоча ним і володіють пристрасті, а другий падає і встає, зазнає поразки і перемагає, звершує подвиги і трудиться, не хоче відповідати злом на зло, але не втримується через звичку; намагається не сказати чого-небудь недоброго, терпить, коли його образять, однак звинувачує себе за те, що терпить, і кається в цьому, або якщо й не терпить від образи, то й не радіє.
Всі, що перебувають у такому настрої, противляться пристрасті, не хочуть підкорятися їй, уболівають і змагаються. Отці ж сказали, що кожна річ, якої не хоче душа, є тимчасовою.
Хочу ще сказати про тих, які викорінюють пристрасті. Є такі, котрі радіють, коли зазнають образ, але тому, що надіються отримати нагороду. Вони належать до тих, які викорінюють пристрасті, але нерозумно.
Інший радіє, зазнаючи образ, і вважає, що він і повинен був їх отримати, бо сам дав до того привід. Такий викорінює пристрасті з розумом.
Є, нарешті, і такий, який не тільки радіє, коли його образили, і вважає себе самого винним, але ще й сумує про збентеження того, хто його образив. Нехай подасть нам Бог такий настрій душі!
Для більш зрозумілого пізнання того й іншого способу життя скажемо ще так: перший, підкорюючи себе закону, виконує тільки свій спів. Другий змушує себе до умового ділання і має завжди зі собою ім`я Ісуса Христа для знищення ворогів і пристрастей.
Той радіє, коли тільки скінчить спів. А цей благодарить Бога, коли в тишині, не тривожачись злими думками, творить молитву. Першому важлива кількість, а цьому — якість.
У того, який спішить виконати кількість молитов, скоро зроджується радісна зарозумілість, керуючись якою, він годує і вирощує в собі внутрішнього фарисея, якщо не вслухається в себе. У цього, який дорожить якістю молитви, буває пізнання своєї немочі і допомоги Божої.
Молячись, або краще сказати, призиваючи Господа Ісуса під час ворожих нападів, пристрастей і злих думок, він бачить їх погибель від страшного Христового імені і розуміє Божу силу та допомогу. З іншого боку, коли його напастують і бентежать злі думки, він пізнає свою неміч, бо не може протистояти їм лише своїми силами. І в цьому полягає все його правило і все життя.
І хоча ворог може і йому навіювати радісну зарозумілість і фарисейські думки, однак він зустрічає в цьому подвижнику готовність призивати Христа на всі злі думки і тому не досягає успіху в своїх нападах.
Але дехто скаже, що й першому можливо призивати Христа під час ворожого нападу. Так, можливо, але кожний з досвіду знає, що в теперішній час у тих, хто виконує зовнішнє правило, немає звичаю навчатися молитві проти злих помислів. Такі особливо не хочуть приймати слова (усно чи письмово) про внутрішню увагу, в якій міститься наука моління проти злих думок. І не тільки не приймають, але й противляться, і, виставляючи своїх учителів, стверджують, ніби святі Отці не наказували початківцям звершувати умове ділання, а лише молитися псалми, тропарі і канони, які промовляються устами і язиком.
І хоча вони говорять і вчать це неправильно, однак усі їх слухають, бо таке моління не потребує навчання або відречення від мирських похотей, але кожний, достатньо лише йому захотіти, може так молитися, монах він чи мирянин.
А священне умове ділання, яке є славним і приємним Богові мистецтвом з мистецтв, і потребує не тільки відречення від світу з його похотями, але ще довгого наставлення й навчання, не знаходить виконавців серед монахів.
При цьому треба остерігатися правих і лівих відхилень, тобто відчаю і самовпевненості.
Помічаючи, що в тих, які навчаються умовому діланню, бувають випадкові, а не намірені падіння, які святі Отці називають повсякденними гріхами, не треба через це піддаватися сумніву, бо за силою кожного буває і успіх, і падіння від доброго до протилежного.
З іншого боку, чуючи про велику Божу милість до нас, грішних, ми не повинні бути самовпевненими і безстрашно приступати без великого смирення і виконання заповідей до цього умового священнодійства.
Усвідомлюючи, що і самовпевненість, і відчай навіює ворог, треба втікати від одного і від другого. І таким чином, з частим читанням Святого Писання, вдаючись до порад умілих, у смиренні навчатися цьому діланню.
Святі Отці, котрі вчать одними Христовими заповідями перемагати пристрасті та очищувати серце від злих думок, вказують подвижникам на дві найміцніші зброї: страх Божий і пам`ять про Божу всеприсутність, бо сказано, що «страхом Господнім кожен відхиляється від зла ума» і «бачачи Господа перед собою, не захитаюся»; рекомендують, крім того, мати пам`ять про смерть і геєну, а також читати святі писання.
Все це добре для добрих і благоговійних мужів, а в нечутливих і закам`янілих серцем, хоч би й сама геєна або сам Бог видимим способом відкрилися, ніякого страху це не викличе. При тому ж і сам ум в монахів-початківців швидко притуплюється в пам`ятанні таких речей і біжить від них, як бджола від диму.
Але хоча вказана пам`ять і буває доброю і корисною під час брані, найдуховніші і наймайстерніші отці, окрім цього добра, вказали і на ще більше й незрівнянне добро, яке може допомагати навіть дуже слабким.
Перший засіб можна порівняти з тим, коли мелять на жорнах своїми руками і своєю власною силою, а цей другий особливий засіб — коли мелять у млині з допомогою води та різних пристроїв.
Як вода сама по собі рухає колеса й камінь, так і найсолодше ім`я Ісуса разом з пам`яттю про Бога, який цілковито живе в Христі, спонукує ум до молитви, про що великий в богослов`ї Ісихій говорить: «Душа, яку насолоджує Ісус, з радістю, любов`ю та ісповіданням посилає хвалу благодітелю, благословляючи і призиваючи Його з веселістю»; і в іншому місці: «Як не можливо жити без їжі і пиття, так не можливо без умового оберігання досягнути душі чого-небудь духовного й угодного Богу, або звільнити свій ум від гріха, хоча б хто й змушував себе не грішити через страх перед муками». І ще: «Думки, які проникли в наше серце, якщо ми їх не хочемо і кріпимося та протистоїмо їм, може виганяти Ісусова молитва, що промовляється з глибини серця».
Першим із вказаних засобів (без умового ділання) хоча й досягається успіх, однак дуже повільно і з трудом.
А той, хто вдається до другого засобу швидко і легко приближується до Бога.
Бо у першому буває тільки зовнішнє моління і повчання та виконання заповідей, а тут одне і друге — зовнішнє і внутрішнє заховування.
Коли монах-початківець після відречення від світу і великих та смертних гріхів дав перед Богом обіцянку стримуватися не тільки від малих щоденних гріхів, які прощаються, але й від дій самих пристрастей і злих думок, і, увійшовши умом своїм у нутро, почне призивати на всяку брань і на кожну злу думку Господа Ісуса, або, якщо й через свою слабість піддається ворожому нападові і порушить Господні заповіді, припаде до Господа з сердечною молитвою, каючись, осуджуючи себе і в цьому настрої перебуватиме до самого свого кінця, падаючи і підіймаючись, зазнаючи невдачі і перемагаючи, день і ніч просячи помсти для свого суперника, то чи не буде він мати надії на спасіння?
Бо, як показує досвід, не можливо навіть і великим мужам вповні вберегтися від щоденних несмертельних гріхів, джерелом яких бувають слова, думки, незнання, забуття, неволя, воля, випадок, і які прощаються щоденно, за словами святого Касіяна, Христовою благодаттю.
Якщо хтось малодушно скаже, що святий Касіян під тими, хто очищується від щоденних гріхів Христовою благодаттю розуміє лише святих, а не початківців і пристрасних, то нехай існує і така думка, але ти головним чином бери до уваги погляд і рішення про такі речі святих писань, згідно яких кожний початківець і пристрасний засуджується цими щоденними гріхами, і знову може отримати прощення Христовою благодаттю, як і всі святі, постійним покаянням і сповіддю перед Богом.
Бо, як каже святий Доротей, є такий, що служить пристрасті, і такий, що противиться їй.
Той, хто служить пристрасті, коли почує одне слово, втрачає спокій або говорить п`ять чи десять слів у відповідь на одне слово, й обурюється і бентежиться навіть тоді, коли вже заспокоїться від хвилювання, і не перестає тримати зло на того, хто сказав йому це слово, і сумує про те, що не сказав йому більше, ніж сказав, і придумує слова ще зліші, щоб відповісти йому, і постійно повторює: чому я так не сказав йому? Скажу йому ще ось так! І весь час гнівається. Це один устрій, коли злий стан є звичним.
Другий, коли почує слово, також втрачає спокій і також говорить у відповідь п`ять чи десять слів і шкодує, що не сказав ще трьох образливіших, і сумує, і пам`ятає зло, але проходить кілька днів і він умиротворюється, хтось — цілий тиждень залишається в подібному стані, а інший через день утихомирюється, а ще інший — ображає, ворогує, знічується і зразу ж втихає.
Ось скільки буває різних устроїв, і всі вони підлягають суду, доки залишаються в силі. По цьому можна судити і про всі інші випадки, чому пристрасна людина не може очиститися Христовою благодаттю від щоденних гріхів, які здаються малими.
Розглянемо тепер, коли подібні ж гріхи прощаються початківцям і пристрасним.
Той самий святий Доротей говорить: буває, що хто-небудь, почувши слово, журиться в собі, але не через те, що має неприємність, а через те, що не стерпів. Цей — противиться пристрасті.
Інший бореться і трудиться, але пристрасть перемагає його. Ще інший не хоче відповідати злом на зло, але захоплюється звичкою. Інший намагається не сказати нічого злого, але сумує, що зазнав прикрості і дорікає собі за те, що журиться, і кається в цьому. Ще інший не журиться через прикрість, але й не радіє.
Усі вони противляться пристрасті: не хочуть їй служити, терплять, подвизаються. Такі, хоч і пристрасні, але благодаттю Христовою можуть отримати прощення щоденних гріхів, які чинять не з наміренням, а мимоволі, про які Господь заповідав святому Петрові до сімдесяти семи разів і ще стільки прощати на день.
Це ж саме говорить і святий Анастасій Синайський. Ми так розмірковуємо і думаємо про тих, які приймають святе таїнство Тіла і Крові Господніх, що коли вони мають деякі малі гріхи, які прощаються, як от: грішать язиком, слухом, оком або марнославством чи печаллю, або роздратованістю, або чим-небудь іншим подібним, але засуджують себе і сповідають свій гріх перед Богом і таким чином приймають святе таїнство, то таке причастя буває їм на очищення гріхів.
Оскільки на початку ми говорили про вправне подолання пристрастей умовою молитвою і заповідями, тепер покажемо ясніше і сам хід умової боротьби з пристрастями.
Якщо находить ворожий напад якої-небудь пристрасті або злої думки, той, хто творить молитву, призиває на них Христа, і диявол зі своїми хитрощами гине.
Чи впаде від слабості думкою або словом, або роздратованістю, або плотським побажанням, молить Христа, сповідаючись перед Ним і каючись.
Коли буває охоплений зневірою і печаллю, які пригнічують його ум і серце, то вдається до пам`яті про смерть та геєну, і про Божу всеприсутність, і так трохи потрудившись, призиває Христа.
Потім, коли дістане мир від боротьби, знову молить Христа бути милостивим до нього за його гріхи, вольні і невольні: і, одним словом, під час боротьби і миру душевного звертається він до Спа-сителя, і буває йому Христос всім у всьому, як у добрих, так і в лихих обставинах.
І такий християнин не захоплюється зарозумілістю, нібито він виконує щось, молячись чи догоджаючи Богу. Бо інший є сенс зовнішнього моління, а інший внутрішнього: той, триваючи якись час у молитві, надіється цим догодити Богові, а коли припиняє таку молитву, то засуджує себе. А інший, коли відчуває докори сумління у щоденних гріхах і терпить напади ворожих хитрувань, завжди голосить до Христа, тримаючи в своєму умі слова: «якщо і на всю драбину досконалості піднімешся, молись про прощення гріхів». І знову: «хочу краще п`ять слів сказати умом своїм, ніж десять тисяч язиком» і, таким чином, без найменшого сумніву, виконує вказане святим Доротеєм противлення пристрастям.
Якщо ж хтось скаже, що можна і без умового ділання очиститися від гріхів Христовою благодаттю через покаяння, тому відповідаємо так: постав з однієї сторони Христові заповіді, а з іншої повсякденну молитву: «…і прости нам провини наші».
Дай мені істинну рішучість не порушувати жодної заповіді, тобто не падати в похіть, не сердитися, не осуджувати, не зводити наклепи, не обманювати, не наговорювати, не пустословити, любити ворогів, творити добро тим, хто ненавидить нас, молитися за тих, хто ображає, ухилятися від насолод, від грошолюбства і блудних думок, печалі, марнославства, зневаження — одним словом від усіх гріхів і злих помислів.
І з такою рішучістю приступи до навчання умового ділання і уважно помічай, скільки разів на день, всупереч своїй рішучості, ти порушиш заповіді, і якими гріхами, пристрастями та злими помислами прогрішишся.
Уподібнися тій вдовиці, яка благала суддю день і ніч, і почни щоденно голосити до Христа за кожну заповідь, яку порушиш, і за кожну пристрасть, за кожну недобру думку, яка тебе переможе.
Приєднай до цього доброго порадника — Святе Писання, і коли проведеш так немало часу, прийди та навчи мене, що ти побачиш у своїй душі?
Очевидно, ти і сам ствердиш, що не можливо це все вмістити у зовнішньому молінні, а лише в умовому діланні. Бо воно навчає свого ревнителя всім цим тайнам і переконує його душу, що, полишаючи псалми, канони та тропарі і спрямовуючи всю свою турботу на умову молитву, він не тільки не ламає свого правила, але ще й помножує його.
Як у старозавітного закону сила й мета були в тому, щоб усіх приводити до Христа, хоча цим, здавалося, і применшувався сам закон, так і різні церковні співи приводять до умової молитви, а не поширюються на ціле монаше життя.
Бо й сам досвід навчає людину, коли вона, молячись, помічає ніби якусь перегороду між собою і Богом, неначе мідну стіну, яка не дає уму ясно дивитися на Бога в молитві або слухати серце, в якому містяться всі душевні сили і джерело думок, як добрих, так і поганих.
Умове ділання, без сумніву, потребує страху й трепету, сокрушення і смирення, довгого вивчання Святого Письма та порад з однодумцями-братами, але ні в якому випадку не втікання і заперечення, а також не зарозумілості та самочинення.
Зарозумілий і самовпевнений прагнучи до того, що вище його гідності та устрою, з гордістю поспішає до споглядальної молитви. Охоплений марною мрією піднятися на високий ступінь, проникнутий сатанинським, а не божественним бажанням, такий легко потрапляє в диявольські сіті.
Хіба можемо ми пориватися до великого успіху в умовій і священній молитві, якого, за словами святого Ісаака, удостоюється один із десяти тисяч?
Достатньо, цілком достатньо для нас, пристрасних і слабких, побачити хоча б слід умового мовчання, тобто діяльну умову молитву, яка відганяє від серця ворожі напади і злі думки, в тому і полягає діло початківців і пристрасних монахів, через яке можна досягнути, якщо Бог захоче, і споглядальної або духовної молитви.
І не треба нам засмучуватися через те, що рідко хто удостоюється споглядальної молитви, бо в Бога немає неправди. Лише не будемо лінуватися іти шляхом, який веде до цієї священної молитви, тобто діяльною умовою молитвою будемо противитися підступам і злим думкам. Ідучи цим шляхом святих, ми удостоїмося і їх участі, хоча й не тут, на землі, як каже святий Ісаак і багато інших святих.
Умова молитва супроводжується різними тілесними відчуттями, серед яких треба відрізняти правильні від неправильних, благодатні від природних, і від тих, які бувають від омани.
Гідне жаху і подиву те, говорить старець Василій, як деякі, знаючи Святе Письмо, не вдумуються в нього. А інші, і не знаючи, і не запитуючи досвідчених, осмілюються, спираючись на власний розум, приступити до умової уваги і при цьому говорять, що увагу й молитву треба виконувати в області бажань: це, кажуть вони, — область черева і серця. Такою є перша і самочинна омана.
Не тільки молитву та увагу не треба зосереджувати в цій області, але й саму ту теплоту, яка приходить під час молитви з похітливої області в серце, не треба приймати ні в якому випадку.
За словами святого Григорія Синайського, необхідний немалий труд, щоб добре зрозуміти і зберегти себе в чистоті від того, що суперечить благодаті, бо диявол має звичку показувати початківцям свою оману під видом істини, представляючи їм зло як щось духовне, показуючи мрійливо одне замість іншого через своє свавілля. Замість теплоти збуджує свій жар, і замість веселості приносить безтямну радість і хтиву насолоду.
Хоча виконавцю умової молитви корисно знати й те, що жар і теплота іноді й самі собою піднімаються від бедер до самого серця,і це природно, якщо не супроводжується хтивими думками.
Це, за словами святішого патріарха Калліста, походить не від омани, а від єства. Якщо ж хто-небудь уважатиме цю природну теплоту за благодатну, то це, без сумніву, буде омана. Тому той, хто живе у подвигах, повинен не зупиняти на ній своєї уваги, але виганяти її.
Іноді ж диявол поєднує свій жар з нашою хтивістю і заманює ум в нечисті думки. І це, без сумніву, є омана.
А якщо все тіло розігрівається, а ум залишається чистим і безпристрасним, і ніби прикріпленим і зануреним у глибині серця, починаючи і закінчуючи молитву в серці, це безперечно, є від благодаті, а не від омани.
В Іншому місці старець Василій говорить про тілесні відчуття під час умової молитви. Перш за все, за словами святішого патріарха Калліста, приходить теплота від нирок, яка ніби охоплює їх, і вона здається оманою, але це не так: теплота ця не від омани, а від єства, і є наслідком молитовного подвигу. Якщо ж хтось уважає цю теплоту від благодаті, а не від єства, то це безсумнівна омана. Але якою б не була ця теплота, хто подвизається, повинен не приймати її, а відкидати.
Приходить й інша теплота — від серця, і якщо при цьому ум впадає в хтиві думки, то це безсумнівна омана, а якщо ціле тіло розігрівається від серця, а ум залишається чистим і безпристрасним і ніби прикріпленим у глибокому нутрі серця, то це, без сумніву, від благодаті, а не від омани.
Знаючи це все, необхідно від самого початку привчати свій ум під час молитви стояти зверху на серці і дивитися в його глибину, а не на половині, збоку і не на кінці, внизу. Треба робити це тому, що коли ум стоїть зверху на серці і всередині його звершує молитву, тоді він, як цар, що сидить на висоті, свобідно спостерігає недобрі думки, які гшескаються внизу, і розбиває їх, як других вавилонських немовлят об камінь Христового імені. При цьому, будучи значно віддаленим від бедер, ум може легко уникнути хтивого жару, який зробився притаманним нашій природі через переступ Адама.
Якщо ж хтось зосереджує увагу до молитви на половині серця, тоді або через зменшення сердечної теплоти, або внаслідок ослаблення ума і притуплення уваги від чистого звершення молитви, або ж під впливом боротьби, яку збуджує ворог, ум сам по собі сходить до бедер і проти волі змішується з теплотою похоті.
Деякі, через свою нерозсудливість, або, краще сказати, через незнання, починають творити молитву на кінці серця, при бедрах, і, таким чином, торкаючись умом своїм частково серця, а частково бедер, самі прикликують до себе оману, як заклинатель прикликує змію.
А інші ж, зовсім нічого не розуміючи, не знають навіть самого місця сердечного і, думаючи, що воно знаходиться посеред черева, осмілюються там творити умову молитву, — горе їх звабливості!
Також треба розрізняти і теплоту в молитві, яка є природним даром, що вливається в серце, як запашне миро, через святе хрещення, і яка приходить до нас від прабатьківського гріха та яка збуджується дияволом.
Перша — в одному тільки серці з молитвою починається і в серці ж закінчує молитву, даючи душі спокій та духовні плоди.
Друга — починається від нирок і на нирках закінчує молитву, спричиняючи в душі жорсткість, холодність і збентеження.
Третя — виникає від змішання з хтивим жаром, розпалює члени і серце блудними бажаннями, неволить ум скверними думками і притягує до тілесної близькості.
Уважний усе це скоро розпізнає і помітить: час, досвід і почуття все йому прояснять.
Святе Письмо говорить:
«Господи, чи не добре зерно сіяв? Звідки бо виросли бур`яни?» Не можливо, щоб зло не вкралося до добра: так і зі священним умовим діланням переплітається омана, як плющ із деревом.
Омана виникає від зарозумілості та самочинства, і ліками для неї служать смиренність, вивчання писань і духовні поради, але ми не повинні ані боятися, ані сумніватися, призиваючи Бога: бо якщо деякі й збилися з дороги, пошкодивши розум, знай, що вони потерпіли це через самочинство та зарозумілість.
А причина зарозумілості, з однієї сторони — це безглуздий і непомірний піст, коли той, хто постить, думає, що здобуває чесноту, а
не постить задля ціломудрості; а з іншої сторони — усамітнене життя.
Усуваючи першу причину, святий Доротей говорить: той, хто живе в мовчанні, має завжди триматися царського шляху, бо непомірність у всьому легко супроводжується зухвалістю, за якою йде омана. А усуваючи другу причину, каже, що тільки сильним і досконалим під силу боротися один на один з бісами, і виймати на них меч, яким є слово Боже.
Сам спосіб дії омани полягає, по-перше, у ворожому прилученні похоті внутрішніх бедер і, по-друге, у примарах та мрійливості ума.
Застерігаючи від першого, святий Отець говорить: хоча ворог і перетворює природний рух бедер наче в духовний, замість духовної теплоти збуджуючи свій жар і замість веселості приносячи безглузду радість, та заставляючи приймати свою оману за дію благодаті, але час, досвід і почуття викривають лукавий обман.
Вказуючи на другу небезпеку, святий Отець вчить так: ти ж, коли перебуваєш у мовчанні, ні в якому випадку не приймай, якщо що-небудь бачиш очима чи умом, всередині чи поза собою: чи образ Христа, чи ангелів, чи святого, або світло, або вогонь й інше. Тут знову оживе відмовник і обвинуватить умове ділання в омані. Бо вони думають, що омана не примішується до зовнішнього співу. Але нехай буде відомо, що у всьому: чи в співі, чи в молитві — омана посідає однакове місце при неумілості виконавців, як говорить святий Йоан Ліствичник. Випробуємо й подивимося, і виміряємо, яка нам у співі прибуває солодкість від блудного сина і яка від благодаті та сили, що живуть у нас. І в іншому місці, співаючи і молячись, спостерігай за солодкістю, яка приходить, щоб вона не виявилася розбавленою гіркими отрутами.
Отже, ти побачиш, що омана може однаково прийти як до тих, що співають, так і до тих, які проходять молитву: але оскільки ті, хто не знає умового ділання, мають одне тільки застереження, як би їм виконати пісенне правило, а до злих помислів і хтивого кипіння вони не дошукуються, тому й не знають, коли хтива частина закипає сама і коли збуджується ворожим приєднанням, і як цього всього уникнути.
Вони досвідчують боротьбу і отримують рани, але хто їхні вороги і задля чого вони воюють, не знають.
Тепер, коли ми дізналися, що не умове ділання буває причиною омани, а лише наше самочинення і зарозумілість, то не треба нам утікати від умової молитви, бо вона не тільки не вводить нас в оману, але, навпаки, відкриває нам умові очі до її пізнання і розуміння, чого ми ніколи не змогли б досягнути, якби не навчалися цьому священному умовому діланню, навіть якби були великими посниками та мовчальниками.
Ось ми познайомилися з вченням про умову молитву старця Василія, тепер звернемось до вчення про той самий предмет старця Паїсія Величковського.
Як було вже сказано, старець Паїсій змушений був виступити зі своїм твором заради застереження своїх братів від поширених у той час нападів на умову молитву, хоча й усвідомлював, що поставлене ним завдання перевищує силу його розуміння.
«Дійшов до мене слух, — пише він, — що деякі особи монашого звання, базуючись лише на піску власного мудрування, осмілюються хулити божественну Ісусову молитву, яка священнодіє умом у серці.
Озброює їх на це, смію сказати, ворог, щоб їхніми язиками, як власним знаряддям, знеславити це божественне діло, і сліпотою їхнього розуму затьмарити це духовне сонце.
Остерігаючись, щоб хто-небудь, слухаючи їхні байки, не впав у подібну до них хулу і не погрішив перед Богом, звівши хулу на вчення багатьох богоносних отців, і при тому будучи не в стані байдуже слухати зухвалі слова про це пренепорочне ділання, а також переконаний посиленими проханнями ревнителів цієї молитви, я задумав прикликати на допомогу найсолодшого мого Ісуса Христа і написати для спростування брехливого мудрування пустословів і для укріплення богообраного стада, що зібралося в нашій обителі, кілька слів про умову божественну молитву, на основі вчення святих Отців, для міцного, непохитного і безсумнівного засвідчення в ній.
Отже, я, порох і попіл, приклоняючи мисленні коліна мого серця перед неприступною величчю божественної Твоєї слави, молю Тебе, єдинородний Сине і Слове Божий, що просвітив сліпонародженого, просвіти і мій затьмарений ум, даруй душі моїй Твою благодать і нехай буде цей мій труд на славу імені Твого і на користь тим, хто хоче через умове ділання молитви духом припасти до Тебе, і завжди носити Тебе в своїм серці, а також і для виправлення тих, хто через своє невігластво мали відважність похулити це божественне ділання».
Далі йде виклад вчення про умову молитву в шести розділах.
У першому розділі старець пише про те, що умова молитва є діланням древніх святих Отців і захищає цю священну молитву від її хулителів.
«Нехай буде вам відомо, що це божественне ділання було постійним заняттям наших древніх богоносних Отців і просіяло, як сонце в багатьох пустельних місцях і у монастирських спільнотах: на Синайській горі, в Єгипетському скиту, в Нітрійській горі, в Єрусалимі та у навколишніх монастирях, словом, на цілому Сході: і в Царгороді, й на святій горі Афонській, і на морських островах.
Цим умовим діланням священної молитви багато богоносних Отців наших, що запалилися серафимським вогнем до Бога і ближнього, зробилися ревними хоронителями Божих заповідей і удостоїлися стати вибраними посудинами Святого Духа.
Багато з них, що були спонукані таємним божественним натхненням, написали про цю божественну молитву, згідно з божественним писанням Старого й Нового Завіту, книги святих своїх повчань, сповнені премудрості Святого Духа.
І вони це зробили згідно з особливим Божим Промислом, щоб у майбутньому це божественне діло не відійшло якимось чином у забуття. Але з написаних ними книг, Божим попущенням через наші гріхи, багато було знищено сарацинами, які володіли грецьким царством, а інші, Божою милістю, зберігаються і до нашого часу.
На це божественне умове ділання і зберігання сердечного раю ніхто з правовірних не осмілювався коли-небудь висловити хулу, але завжди всі ставилися до нього з великою пошаною І повним благоговінням, як до речі, що сповнена великої духовної користі.
А начальник зла і противник кожного доброго діла, диявол, бачачи, як зокрема через це умове ділання молитви монаший чин, вибираючи цю благу честь, невідступною любов`ю сидить біля Ісусових ніг, досконало виконуючи Його божественні заповіді, почав використовувати всі зусилля, щоб обмовити й похулити це спасительне діло і, якщо тільки можливо, повністю стерти його з лиця землі: він намагається досягнути цього, то шляхом знищення книг, то через підмішування до чистої і небесної пшениці душетлінного бур`яну, завдяки чому люди, не маючи глузду, бачачи тих, хто самовільно торкнувся цього ділання і через зарозумілість свою пожав терня, замість пшениці, а замість спасіння знайшов погибель, вимовляли хулу на це святе діло.
Не задовольняючись цим, диявол віднайшов у Італійських країнах калобрійського змія, гордістю своєю у всьому подібного до диявола, єретика Варлаама, і вселився в нього всією своєю силою та спонукав його хулити і нашу православну віру, і цю священну умову молитву.
Дивіться ж, ви, хто осмілюється хулити умову молитву, чи не стаєте й ви співучасниками цього єретика і його однодумців?
Невже не тремтите підпасти душею, подібно до них, церковній анатемі і бути відчуженими від Бога?
Яка насправді законна причина є у вас, щоб хулити цю пренепорочну і блаженну річ? Я ніяк не можу зрозуміти. Чи здається вам безкорисним призивання Ісусового імені? Але й спастися ні через кого іншого не можливо, як тільки через ім`я Господа нашого Ісуса Христа.
Чи, може, ум людини, яким звершується молитва, є порочний? Але й це не можливо: бо Бог створив людину за своїм образом і подобою; а образ Божий і подоба знаходяться в людській душі, яка, як Боже створіння, чиста і непорочна: а тому й ум, це найголовніше почуття душі, подібно до ока в тілі, також — непорочний.
Але, може бути, що хули заслуговує серце, на якому, як на жертовнику, ум священнодіє Богові тайну жертву молитви? Також ні. Бо й серце є створене Богом, і, як все тіло людини, є досконалим.
Отже, якщо призивання Ісусового імені є спасительним, а ум і серце людини є творіння рук Божих, то який же це порок людині з глибини серця умом відсилати до найсолодшого Ісуса молитву і просити у Нього милості?
Або, може, ви тому піддаєте хулі й відкидаєте умову молитву, що Бог, як ви думаєте, не чує молитви, яка здійснюється тайно у серці, а чує лише ту, яка промовляється устами?
Але це хула на Бога: Бог знає серце і найпотаємніші думки, які бувають у ньому, або які ще тільки мають з`явитися, Він знає дуже точно, і знає все, як Бог і всезнаючий Отець.
Він і сам чекає від нас такої тайної молитви, що посилається з глибини серця, як чистої і непорочної жертви, заповідаючи: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6, 6).
Ці слова Господа святий Йоан Золотоустий — Христові уста, всесвітнє світило, вселенський учитель, в 19-й бесіді на Євангеліє від Матея, за даною йому Святим Духом премудрістю відносить не до тої молитви, яка промовляється лише устами і язиком, але до найбільш таємної, безголосої, яка посилається з глибини серця, яку він навчає творити не лише тілесно, не лише промовлянням уст, але з найревнішим бажанням, з усією лагідністю і сокрушенням духа, з внутрішніми сльозами і душевним уболіванням, із зачиненими мисленними дверима.
І пригадує з божественного писання для засвідчення цієї тайної молитви боговидця Мойсея, святу Анну та праведного Авеля, говорячи так: «Але чи вболіваєш душею? Не можеш і не кричати, бо саме вболіваючому властиво так молитися і так просити, як я сказав. Бо й Мойсей, уболіваючи, так молився, і вболівання його було почуто, тому й сказав йому Бог: “Що голосиш до Мене?
І Анна, хоча й голосу її не було чути, досягла всього, чого хотіла: бо серце її кричало. І чи не мовчав Авель і чи не після смерті
молився? Кров його кричала голосом, сильнішим за звук труби. Голоси і ти так само, як Мойсей, я не забороняю. Розірви, як наказав пророк, твоє серце, а не ризи, і з глибини клич Господа. З глибини, — сказав він, — взиваю до Тебе Господи! Знизу, від серця, підійми голос, зроби твою молитву таїнством».
І в іншому місці: «Ти молишся не людям, але Богові, який є всюди і чує, перш ніж ти скажеш, і знає, перш ніж ти подумаєш; якщо так молишся, велику отримаєш нагороду».
І ще: «Він, будучи невидимий, хоче, щоб і молитва твоя була такою ж».
Бачите, друзі, що за свідченням нездоланного стовпа православ`я, існує й інша, крім тої, яка промовляється устами, тайна, невидима, безголоса молитва, яка підноситься до Бога з глибини серця, і яку Господь приймає як чисту жертву, як аромат душевних пахощів, і радіє їй, і веселиться, бачачи ум, котрий найбільше має бути посвяченим Богу, поєднаним з Ним молитвою.
Чому ж ви на цю молитву озброїли хулою свій язик, і ганьбите, злословите, ненавидите її, знущаєтеся з неї, відкидаєте і споганюєте її, як найгидкішу річ і, коротко кажучи, навіть не бажаєте чути про неї?
Жах і трепет огортають мене, коли я ще запитаю вас: чи не за те ви хулите цю найспасительнішу молитву, що, може, вам випадало бачити або чути, що хтось із виконавців цієї молитви зійшов з розуму чи прийняв за істину якусь оману, або зазнав якоїсь душевної травми, і ви подумали, що причиною цього всього була умова молитва?
Але ж ні! Ні! Священна умова молитва, яка діє Божою благодаттю, очищує людину від усіх пристрастей, спонукує її до старанного дотримання Божих заповідей і оберігає її неушкодженою від усіх ворожих стріл та омани.
Якщо ж хтось насмілиться практикувати цю молитву самочинно, не згідно вчення святих Отців, без запитувань і поради досвідчених, ще й до того якщо він зарозумілий, пристрасний і немічний, живе без послуху і покори, та ще й провадить пустельне і усамітнене життя, тінь якого недостойний бачити через своє самочинство, такий воістину, і я стверджую, дуже легко попаде у всі сіті та зваби диявола.
І що ж? Невже ця молитва є причиною омани? Не є, і не буде!
Якщо ж ви за це порочите умову молитву, то ви повинні порочити і ніж, яким мала дитина через свій нерозум може себе покалічити. Тоді треба й воїнам заборонити носити бойовий меч, якщо б трапилось якомусь воякові проколоти ним себе. Але оскільки ні ножа, ні меча не можна вважати винуватцями шкоди, яку вони можуть спричинити, так і меч духовний — священна і умова молитва — невинна ні в чому. А винні самочинство і гордість тих, хто її виконує, внаслідок яких вони впадають у бісівську оману і піддаються будь-якій душевній травмі.
Хоча нащо я так довго розпитую вас про причину вашої хули на цю священну молитву? Я, друзі, знаю, добре знаю найбільш суттєву причину вашої хули: по-перше, це не за заповіддю Христовою, без випробування, читання священних писань; по-друге, недовір`я до вчення наших святих Отців, які вчать про цю божественну молитву; по-третє, ваше крайнє невігластво, можливо, ви ніколи навіть і не бачили писань наших богоносних Отців про таку молитву, або, по крайній мірі, зовсім не розуміли сили їх богомудрих слів, ось у чому полягає суттєва причина вашого злісного мудрування.
Якщо б ви зі страхом Божим і повною увагою, з безперечною вірою, з трудолюбивим випробуванням і смиренністю прочитали книги Отців, що містять усю мудрість євангельського життя, які необхідні монахам для душевної користі і виправлення, для істинного, здорового і смиренномудрого способу думок, тоді б ніколи не попустив вам Господь упасти в таку глибінь злісної хули. Він би тоді запалив вас своєю благодаттю через це ділання до невимовної своєї любові, так що ви, разом з апостолом, готові були б вигукнути: «Хто нас відлучить від Христової любові?» (Рим. 8, 35).
І ви не тільки не хулили б цю молитву, але готові (>ули б і душу свою за неї віддати, самим ділом і досвідом відчуваючи невимовну для душ своїх користь, яка походить від уваги ума.
Щоб визволити вас і всіх, хто сумнівається, від великої душевної шкоди, я не знаходжу відповідніших ліків, ніж вказати вам, наскільки мені Господь допоможе в цьому, як святі богоносні Отці наші, основуючись на нерухомому камені Святого Письма, вчать про цю всесвященну молитву, яка тайно звершується умом у серці. Та й самі ви, коли ясно й наочно побачите істину вчення св. Отців, за допомогою Божої благодаті, яка торкнулася ваших душ, зцілитеся від вашої духовної недуги, принесете Богові щире покаяння через свою помилку і сподобитеся Його милості та повного прощення вашого прогрішення».
У другому розділі старець Паїсій пояснює, звідки умова Ісусова молитва бере свій початок і які свідчення зі Святого Письма наводять про неї богоносні Отці.
«Нехай буде відомо, що за писаннями святих Отців існує дві умових молитви. Одна — для початківців, що відповідає діянню; друга — для досконалих, що відповідає видінню: перша є початок, друга — кінець, бо діяння є сходженням до видіння.
Треба знати, що за святим Григорієм Синайським існує вісім перших видінь, перечислюючи які, він говорить так: “Ми рахуємо вісім перших видінь: перше — про Бога, безвидне і безначальне, несотворене, причина всього, троїчна єдність і найвище всього сущого Божество; друге — порядок і устрій умових сил; третє — склад існуючого; четверте — зриме сходження Слова; п`яте — всесвітнє воскресення; шосте — друге страшне пришестя Христа; сьоме — вічну муку; восьме — Царство Небесне, яке не має кінця”.
Постараюся тепер, по мірі мого слабкого розуму, пояснити, в якій силі треба розуміти діяння і видіння.
Нехай буде відомо — говорю це подібним до мене, найпростішим послушникам, — що весь монаший подвиг, яким хто-небудь з Божою допомогою подвизається в любові до Господа і до ближнього, в лагідності, в смиренні і у терпінні і у всіх інших Божих та отцівських заповідях, в послусі Богові, душею і тілом, у пості, у чуваннях, у сльозах, поклонах та інших умертвленнях тіла, в ревному виконанні церковного і келійного правила, в умовому тайно-му вправлянні в молитві, в плачі і в роздумах про смерть — цілий
такий подвиг, поки ще ум керується людською самовладність і бажанням, наскільки відомо, називається діянням; а видінням ні в якому разі не може називатися.
А якщо б де-небудь умовий подвиг молитви у писаннях святих Отців називався баченням, то це лише через просту мовою, подібно до того, як і ум, будучи оком душі, називається зором.
Коли ж, з Божою допомогою, вказаним подвигом, а особливо глибоким смиренням, очистить людина свою душу і серце від душевних і тілесних пристрастей, тоді Божа благодать, спільна мати всіх, візьме очищений нею ум, як дитину за руку, і поведе його, ніби по сходинках, до згаданих духовних видінь, відкриваючи уму, по мірі його очищення, невимовні та незбагненні для ума божественні тайни, і це по справедливості називається істинним духовним видінням; це є зрима, або за святим Ісааком, чиста молитва, а від неї і жах та видіння.
Але увійти в ці видіння неможливо нікому за допомогою самовільного подвигу, якщо не відвідає його Бог і не введе в них своєю благодаттю.
Якщо ж хтось насмілиться сходити на такі видіння повз світло Божої благодаті, той, за святим Григорієм Синайським, нехай знає, що він уявляє мрії, а не споглядає видіння, зваблений мрійливим духом.
Після роздумів про діяльну і зорову молитву час показати, звідки бере свій початок божественна умова молитва.
Нехай буде вам відомо, що за правдивим свідченням богомуд-рого отця нашого Ніла, посника Синайського, ще в раю самим Богом була дана першій людині божественна умова молитва, яка властива досконалим.
Святий Ніл говорить так: “Коли як належить помолишся, очікуй того, що не повинно бути, і стань мужньо, охороняючи свій плід. На це ти був призначений від самого початку: все обробляти і зберігати. І тому, коли виростиш, не залишай вирощеного без оберігання: якщо ж ти цього не зробиш, то ти й не отримаєш ніякої користі від молитви”.
Тлумачачи ці слова, преподобний Ніл, пустельник Сорський, що засіяв як сонце умовим діланням молитви, говорить так: «Ці слова святий взяв зі Старого Завіту: вирощувати і зберігати, бо Писання говорить: створив Бог Адама і оселив його в раю обробляти та оберігати рай. Під вирощуванням святий Ніл Синайський розуміє молитву, під оберіганням — необхідне після молитви оберігання від злих думок».
Теж саме говорить і преподобний Доротей, що первісна людина, яку Бог оселив в раю, перебувала в молитві.
З цих свідчень видно, що Бог створив людину за своїм образом і подобою, увів її в рай солодощів вирощувати безсмертні сади, тобто божественні думки, найчистіші і найвищі, й досконалі, як пише святий Григорій Богослов.
Це є не що інше, як те, що першій людині, як чистій душею й серцем, було призначено перебувати в зримій, єдиним умом священнодіючій, благодатній молитві, тобто в найсолодшому баченні Бога і мужньо зберігати її, як райське ділання, як зіницю ока, щоб вона ніколи не відійшла від душі та серця.
Але незрівнянно більшу славу отримала ця молитва, коли всіх святих святіша, чесніша за херувимів і славніша без порівняння від серафимів, Пресвята Богородиця Діва, перебуваючи у Святая Святих і зійшовши умовою молитвою на надзвичайну висоту боговидіння, сподобилася бути просторою оселею невмістимого усім сотвореним Слова Божого, як свідчить про це непоборний стовп православ`я святий Григорій Палама, архиєпископ Тессалонійський, у своєму Слові на Введення у храм Пресвятої Богородиці.
Він говорить, що Пресвята Діва, перебуваючи у Святая Святих і зрозумівши з Священного Писання про рід людський, який гине через свій непослух, сповнилася до нього великого милосердя і умом звернулася в молитві до Бога про якнайскоріше помилування і спасіння людського роду.
Ось слова святого Григорія, достойні ангельського розуму: «Коли Пречиста почула і побачила все, що відбувалося, то сповнилася милосердя до людського роду і, шукаючи способу зцілення
та допомоги, який би був рівносильним такому стражданню, Вона відчула потребу в ту ж мить усім своїм умом звернутися до Бога і піднести за нас молитву, щоб присилувати Неприсилуваного і привернути Його до нас, щоб Він сам знищив осудження і зв`язав зі собою творіння, зціливши його».
І ще: «Не бачачи зі всього існуючого нічого кращого і відповідного для людини від цієї молитви, Діва, зосередившись на молінні, дістає священну безмовність, найнеобхіднішу молільникам для співрозмови.
Усяка інша чеснота є ніби лікуванням душевних недуг і малодушності, через закорінені лукаві пристрасті; а боговидіння є плодом здорової душі, як певна необхідна досконалість. Тому людина боготвориться не від слів і не від видимих дій передбаченої стриманості, бо все це приземлене, і низьке, і людське, але від перебування в безмовності, завдяки якій ми відчужуємось і звільняємося від земного та підносимося до Бога; і, перебуваючи на висоті безмовного життя, вночі і вдень, терпеливо подвизаючись у молитвах і моліннях, певною мірою приближуємось і приступаємо до неприступного і блаженного Єства.
Таким чином, терпеливо творячи молитву, що розчиняється з не-збагненно Сущим, який вище ума і почуття, Світлом, ми, очистивши серце священною безмовністю, бачимо в собі, як у дзеркалі, Бога.
І також: «Ось чому Пречиста відреклася від житейського перебування і поговору, та віддалилася від людей і віддала перевагу життю у всьому невидимому і відлюдному, перебуваючи на самоті.
Тут, відрікшись від усіх плотських уз, відмовившись від будь-якого спілкування і любові до всього, і, переборовши поблажливість до власного тіла, Вона зосередила ум лише на спілкуванні та перебуванні з Ним, і на увазі до безперестанної божественної молитви, через яку, будучи сама в собі, поринула вище понад усякий неспокій і думки, й відкрила новий та невимовний шлях на небо, котрий є, скажу так — мисленне мовчання.
Перебуваючи в ньому і дослухаючись до нього умом, Вона перелітає всі створіння і предмети краще, ніж Мойсей, бачить Божу славу, споглядає божественну благодать, яка жодною мірою не під-корюється силі почуття, а також радісне і священне видіння не-скверних душ і умів, ставши причасницею якого, Вона являється світлою хмаринкою живої води, зорею мисленного дня і вогнепо-дібною колісницею Слова».
З цих слів святого Григорія Палами видно, що Пресвята Діва, перебуваючи у Святая Святих, піднялася умовою молитвою на останню висоту боговидіння і сама собою явила приклад обачливого згідно внутрішньої людини життя, — відреченням від світу в . ім`я світу, священною безмовністю ума, мисленним мовчанням, осередком безперестанної божественної молитви та уваги ума, і сходженням через діяння до боговидіння, щоб, дивлячись на Неї, ті, які відреклися від світу, старанно трудились у вказаних умових зусиллях і подвигах, стараючись її молитвами, по мірі сил бути її послідовниками.
І хто може достойно прославити божественну умову молитву, яку творила навіть Божа Мати, будучи наставленою самим Святим Духом?
Однак для підтвердження і безумовного запевнення всіх, хто сумнівається, прийшов час показати, які свідчення Святого Письма наводять про неї богоносні Отці, що були просвітлені божественною благодаттю.
Божественна умова молитва має непохитні докази перш за все в словах Господа Ісуса: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6, 6).
Ці слова, як ми вже згадували, святий Йоан Золотоустий тлумачить як повчання про безголосу, тайну молитву, що виходить із глибини серця.
А вогненний стовп, вогненні уста Святого Духа, церковне око, святий Василій Великий, тлумачачи слова Святого Письма: «Благословлю Господа повсякчасно, завжди хвала Його в устах у мене» (Пс. 34, 1) ,чудово повчає про умові уста і про умову дію, тобто про умову молитву.
Ось його слова: «Завжди хвала Його в устах у мене». Напевно, неможливо те, що говорить пророк: яким чином хвала Божа може бути завжди на устах людських? Коли людина веде звичайну житейську бесіду, вона не має на устах хвали до Бога, коли спить, мовчить, коли їсть і п`є, як уста її співають хвалу?
На це відповідаємо, що є умові уста внутрішньої людини, з допомогою яких людина стає причасником життєвого Божого слова, яке є хлібом, що зійшов з небес. Про ці уста говорить пророк: «Уста мої відкриються і приймуть духа». Ці уста і Господь наказує нам мати відкритими для прийняття істинної їжі: «Відкрий, — говорить Він, — уста твої, і наповню їх». Може, одного разу накреслена і закарбована в розумі душі думка про Бога називатися хвалою, яка завжди від Бога перебуває в душі. Може, за словом апостола, ревний все робить на славу Божу. Бо кожне ділання і кожне слово й кожна умова дія мають силу хваління. Праведник — чи їсть він, чи п`є, чи щось інше робить, все робить на славу Божу; у нього, навіть і у сні, серце чуває».
З цих слів святого Василія зрозуміло, що крім уст тілесних, існують ще й умові уста, й умова дія і хваління, що мисленно здійснюється у внутрішній людині.
Єгипетське, а краще сказати, вселенське сонце, що яскравіше від самого сонця просіяв дарами Святого Духа, великий Макарій, у своїх словах про цю молитву говорить так: «Християнин повинен завжди мати пам`ять про Бога, бо написано: «Полюби Господа Бога твого всім своїм серцем», щоб він не тільки тоді, коли входить у молитовний дім, любив Господа, але й тоді, коли ходить, розмовляє, їсть і п`є, щоб мав пам`ять про Бога, і любов, і бажання; адже сказано: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21).
А преподобний і богоносний древній отець, святий Ісая-пос-ник, про сокровенне поучення, тобто про Ісусову молитву, що звершується умом у серці, наводить як засвідчення наступні слова Божественного Писання: «У мене в нутрі запалало моє серце, від думок моїх огонь зайнявся» (Пс. 38, 4).
Преподобний Симеон, що просіяв у царственному місті, як сонце, умовою молитвою та невимовними даруваннями Пресвятого Духа і за це отримав від усієї Церкви ім`я Нового Богослова, у своєму слові про три образи молитви пише наступне: «Святі Отці наші, чуючи слова Господа, про те, як від серця походять злі думки, вбивства, перелюби, ворожба, лжесвідчення, хула і все решта, що осквернюють людину (див. Мт. 15, 19), та як Він учив очищувати внутрішні стіни, бо тоді й зовнішні будуть чистими (див. Мт. 23, 26), позбавлялися думки про всяке інше ділання і вправлялися в оберіганні серця, достеменно знаючи, що при оберіганні серця вони і будь-яке інше ділання виконають без зусилля; а без нього ніякі чесноти не можуть утриматися».
Ця цитата чітко показує, що наведені слова Господа божественні Отці визнавали свідченням і основою оберігання серця, тобто мисленного призивання імені Ісуса.
Той самий преподобний для засвідчення божественної умової молитви наводить ще й інші слова Святого Письма: «Радій, юначе, у твоїй молодості, і нехай серце твоє зазнає щастя… гони тугу з твого серця і віддали від себе лихо» (Проп. 11, 9-Ю) і «Коли вельможі гнів на тебе запалає, не кидай твого місця» (Проп. 10, 4).
Й апостол Петро говорить: «Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пт. 5, 8).
Також апостол Павло пише до ефесян очевидно про оберігання серця: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12).
Преподобний Ісихій пресвітер, богослов і учитель Єрусалимської Церкви, який написав книгу на 200 розділів про мисленне призивання в серці Ісуса, тобто про умову молитву, наводить про неї такі свідчення Божественного Писання: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5, 8) і знову: «Гляди, щоб у твоєму серці не зродилась ось така грішна думка» (Втор. 15, 9).
І апостол говорить: «Моліться без перерви» (1 Сол. 5, 17) і Сам Господь говорить: «Без Мене нічого не можете робити. Хто буде в Мені і Я в тому, той отримає багато плодів».
Божественний і богоносний отець наш Йоан Ліствичник про цю священну молитву та істинну безмовність ума наводить із Святого Письма наступні свідчення: «Великий з великих і досконалий виконавець молитви сказав: «Хочу п`ять слів сказати умом своїм…» і ще: «Я сплю, та моє серце не засинає» (П. п. 5, 2); або: «З усього серця взиваю…» (Пс. 119, 145).
Богоносний отець наш Філотей, ігумен обителі Купини Пресвятої Богородиці на Синаї, який склав про оберігання серця невелику книжечку безцінних перлин божественної премудрості, в непорушні засади свого вчення поклав слова Святого Письма: «Щоранку призводитиму до мовчанки усіх нечестивих краю» (Пс. 101, 8) і «Царство Боже є між вами» (Лк. 17, 21) і «Уподобиться Царство Небесне гірчичному зерну і бісеру, і квасу», і знову: «Всяким захо-роненням бережи серце твоє», і ще: «Мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рим. 7, 22-23).
Божественний отець наш Діадох, єпископ Фотикійський, у своєму слові про умову Ісусову молитву дає наступні докази із Святого Письма: «І ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого» (1 Кор. 12, 3), і на основі притчі про купця, що шукав доброго бісеру, завершує про молитву: «Це є бісер дорогоцінний, який може придбати людина ціною всього свого майна і мати невимовну від цього придбання радість».
Преподобний отець наш Никифор-посник у своєму слові про оберігання серця уподібнює це божественне мисленне в серці ді-лання молитви до скарбу, захованого на полі, і називає його палаючим світильником.
Божественний і богоносний отець наш Григорій Синайський, який діланням цієї молитви на святій Афонській горі та в інших місцях досягнув вищого боговидіння, склав божественною премудрістю пісні на честь Тройці, які по всьому світу щонеділі співають, а також і канон Животворящому Хресту, наводить про цю божественну молитву наступні свідчення з Святого Письма: «Згадуй Господа Бога твого завжди», і знову: «Зранку засівай твій засів, а й уве-
чері не давай твоїй руці спочинку» (Проп. 11, 6); і ще: «Якщо молюся язиком, дух мій молиться, а ум мій без плоду є, помолюся, таким чином, устами, помолюся і умом» і «…хочу сказати п`ять слів умом» і под.
За свідка він бере Йоана Ліствичника, який також пов`язує ці слова з молитвою.
Послідовник апостолів, непоборний стовп православної віри, який на Флорентійському Соборі розірвав, як павутиння, духобор-ні єресі латинян вогненним мечем Духа та істиною православних догматів, всесвященніший, премудріший Митрополит Марко Ефе-ський пише про божественну Ісусову молитву так: «Згідно з заповіддю, слід було б молитися безперестанно, і духом і істиною во-зносити поклоніння Богу. Але схильність до житейських думок і тяжкість клопотів про тіло відводять і відганяють багатьох від Царства Божого, яке є внутрі нас, і заважають перебувати біля умо-вого жертовника, щоб приносити від себе Богу духовні та словесні жертви, за словами божественного апостола, який сказав, що ми є храмом Бога живого і що Дух Його божественний живе у нас. І немає нічого дивного, якщо хтось перебуває з тими, що живуть по плоті, коли ми бачимо і деяких монахів, що відреклися від світу, але мисленно охоплених діями пристрастей, внаслідок чого вони піддаються великому збентеженню, що затьмарює розумну частину душі, і тому вони не можуть досягнути, при всьому їх бажанні, істинної молитви. Солодкою буває в серці чиста і постійна пам`ять про Ісуса та невимовне просвічення, яке походить від неї».
Преподобний отець наш, святий Ніл Сорський, що підготував книжку про мисленне оберігання серця, користується наступними словами Святого Письма: «…із серця бо походять лихі думки» (Мт. 15, 19) а також: «справжні поклонники Отцеві кланятимуться у дусі й правді» (Йо. 4, 24) та ін.
Друге світило, Христовий святитель Димитрій, Митрополит Ростовський, що склав слово про внутрішнє мисленне ділання молитви (яке розпочинає наше видання), наводить наступні цитати з Святого Письма: «Тобі каже серце моє: Господа шукаю, шукає Тебе лице моє, Твого лиця, Господи, шукаю», і ще: «Так само бажає
олень до водних джерел, як бажає душа моя до Тебе, Боже»; і знову: «Всякою молитвою і молінням моліться на всякий час духом».
Усі ці слова також і святий Йоан Ліствичник і Григорій Синай-ський та преподобний Ніл Сорський пов`язує з умовою молитвою.
11 Також і церковний устав, викладаючи церковні правила про поклони і про молитву, наводить про неї наступні слова Святого Письма: «Бог — Дух. Ті, що Йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися» (Йо. 4, 24).
Наводить також і свідчення святих Отців, а саме тієї частини їх вчення, яка стосується умової молитви, і після цього говорить: «Тут ми закінчуємо слово про святу священну і приснопам`ятну умову молитву», і далі переходить до святої єдиної для всіх молитви, яка вказана церковним чиноположенням.
Таким чином, благодаттю Божою ми показали, що богоносні Отці засади свого вчення про мисленне священнодійство молитви, що тайно звершується у внутрішній людині, стоять на нерухомому камені Святого Письма Нового і Старого Завіту, звідки, як з невичерпного джерела, запозичують багаточисленні свідчення.
У третьому розділі свого послання про умову молитву старець Паїсій говорить, що ця молитва є духовним мистецтвом.
Хай буде вам відомо, пише він, що божественні Отці називають це священне мисленне ділання молитви мистецтвом.
Так, святий Йоан Ліствичник у 27 слові про безмовність говорить: «Якщо ти досконало навчився цьому мистецтву, то ти знаєш, про що я говорю. Сидячи на висоті, спостерігай, якщо вмієш, і тоді ти побачиш, як і коли, скільки і звідки, і які вороги йдуть красти грона твої. Коли сторож цей втомиться, то встає і молиться, а потім знову сідає і мужньо продовжує своє ділання».
Святий Ісихій, пресвітер Єрусалимський, про цю саму умову молитву говорить: «Трезвіння — є духовне мистецтво, яке, з допомогою Бога, повністю позбавляє людину від пристрасних думок та слів, і від лукавих діл».
Святий Никифор-посник говорить про це саме: «Прийдіть, і я відкрию вам мистецтво, або краще науку вічного небесного життя, яка вводить свого виконавця без труду й поту в притулок безпристрасності».
Мистецтвом цю святу молитву згадані Отці називають, думаю, тому, що мистецтву людина не може навчитися сама по собі, без митця, так і цього мисленного ділання молитви без майстерного наставника навикнути неможливо.
За святим Никифором, засвоюють його переважно через навчання; рідко хто отримує його від Бога без навчання, вболіванням ділання і теплотою віри.
У четвертому розділі послання йдеться про те, яку підготовку мусить мати той, хто хоче проходити це божественне ділання.
Оскільки ця божественна молитва є вищою за будь-який інший подвиг і завершенням усіх зусиль, джерелом чеснот, тонким і захованим в глибині серця діланням ума, — постільки невидимий ворог нашого спасіння поширює на неї невидимі, тонкі й заледве зрозумілі для людського ума сіті різноманітних своїх зваб та мрійливостей.
Тому той, хто бажає навчитися цьому божественному діланню, повинен, за святим Симеоном Новим Богословом, віддавати себе у повний послух людині, яка боїться Бога, ревно хоронить Його божественні заповіді, досвідчена в цьому мисленному подвизі й може показати своєму учневі правильний шлях до спасіння.
Смиренням, яке народжується від послуху, такий молільник зможе уникнути всіх зваб і диявольських сітей та завжди вправля-тися у цьому мисленному діланні тихо, безмовно, без усякої шкоди й з великим успіхом для своєї душі.
А якщо навіть, перебуваючи в послусі, він не знайшов би у своєму отцеві самим ділом і досвідом майстерного у цій божественній молитві наставника, бо в теперішньому часі їх є дуже мало, то все-таки він не повинен впадати у відчай, але, продовжуючи перебувати в істинному, згідно Божих заповідей, послусі, зі смиренням і страхом Божим, а не в самочиненні і свавільному житті без послуху, за яким звичайно очікує його спокуса і, покладаючи всю надію на Бога, разом зі своїм отцем слухатися вчення преподобних Отців наших, які вміло й індивідуально навчають цьому божественному діланню, і від них навчитися цієї молитви. І в будь-якому випадку благодать Божа молитвами святих Отців поспішить і наставить, як навчитися без усякого сумніву цього божественного діла.
У п`ятому розділі міститься вчення про те, що таке ця священна молитва за своєю якістю та дією. Святий Йоан Ліствичник у 28 слові про священну й блаженну молитву говорить:
«Молитва, за своєю якістю, є перебування і поєднання людини з Богом; а за дією вона є утвердження миру, примирення з Богом, мати і разом з тим дочка сліз, умилостивлення за гріхи, міст для переходу від спокус, стіна, яка захищає від скорбот, знищення ворожби, діло ангелів, їжа всіх безплотних, майбутня радість, безконечне ділання, джерело чеснот, причина дарів, невидимий успіх, їжа для душі, просвітлення ума, сокира для відчаю, вказівка надій, знищення печалі, багатство монахів, сокровище безмовників, приборкання гніву, дзеркало духовного росту, передвісниця майбутнього воздаяння, знамення слави.
Молитва для того, хто істинно молиться, є суд, судилище і престол Судді перед страшним судом».
А святий Григорій Синайський у 113 розділі пише: «Молитва у початківців є як вогонь веселості, який виходить з серця, а в досконалих, як запашне світло, яке спрямоване всередину серця». Або знову: «Молитва є проповідь апостолів, дійство віри, а краще — безпосередня віра, основа надій, оживлення любові, рух ангелів, сила безплотних, діло і веселість їх, Боже Євангеліє, вістка серця, надія спасіння, знамення освячення, символ святості, пізнання Бога, відкриття хрещення, або очищення в бані зновубуття, заручення Духа Святого, Ісусова радість, веселість душі, милість Божа, знамення примирення, Христова печать, промінь мисленного сонця, зоря сердець, утвердження християнства, показ Божого примирення, Божа благодать, Божа премудрість, а краще — початок самопремудрості, Господній прихід, діло послушників, ознака ангельського життя. Та навіщо багато говорити? Молитва — Бог, який діє у всіх, оскільки єдиною є для Отця і Сина і Святого Духа, вседіючого у Христі Ісусі».
Блаженний Макарій Великий говорить про молитву: «Вершина заслуг і головне ж у кожному доброму подвизі — це старанне перебування в молитві. Через неї щоденно можемо випрошувати у Бога й інші чесноти. Звідси у тих, хто сподобився, відбувається спілкування в Божій святості, в духовній єдності, і союз умового прихи-лення, ніби в невимовній любові до Господа. Бо, хто щоденно силує себе перебувати у молитві, той духовною любов`ю до Бога запалюється до божественної відданості та полум`яного бажання і приймає благодать духовної освячуючої досконалості» (Бесіда 40, р. 2,158).
Святий Симеон, архиєпископ Солунський, про цю саму священну молитву говорить: «Ця божественна молитва, що полягає в призиванні Спасителя, така: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!» Вона є і молитва, і обітниця, й ісповідання віри, Духа Святого та божественних дарів подателька, серця очищення, бісів вигнання, вселення Ісуса Христа, джерело духовного піднесення і божественних думок, відпущення гріхів, душ і тілес цілителька, божественного просвічення подательниця, колодязь милості Божої, откровення Божих тайн, заступниця, єдина спасителька, бо носить в собі ім`я Спасителя, нашого Бога, ім`я Ісуса Христа, Сина Божого, на нас накладене» (Глава 296).
Також й інші богоносні Отці, які пишуть про цю молитву, свідчать про її дію і про невимовну користь від неї, і про успіхи через неї в божественних даруваннях Святого Духа.
Хто ж, бачачи, як ця найсвященніша молитва приводить подвижника до такого небесного скарбу різноманітних чеснот, не запалиться Божою ревністю до повсякчасного виконання цієї молитви, щоб через неї завжди зберігати в душі та у серці найсолодшого Ісуса, і постійного згадувати в собі Його найдорожче ім`я, невимовно запалюючись нею любити Його!
Тільки той не відчує палкого бажання приступити до цього мисленного ділання мисленної молитви, хто — охоплений пристрастю думок до житейського, зв`язаний турботами про тіло, які відводять і віддаляють багатьох від Царства Божого, що є внутрі нас, хто самим ділом та досвідом не засмакував душевною гортанню невимовної божественної солодкості цього найкориснішого ділання, хто не зрозумів, яку таємну духовну користь містить в собі ця річ.
Ті, хто бажають бути поєднаними любов`ю з найсолодшим Ісусом, відкинуть усю красу цього світу та всі його насолоди, й тілесний спокій, і не захочуть мати в цьому житті нічого іншого, лише постійно вправлятися в райському діланні цієї молитви.
В останньому, шостому розділі свого послання, старець Паїсій пише про деякі зовнішні способи навчання цієї молитви для початківців.
Перш ніж викладати його настанови, ми замість передмови наведемо коротке зауваження одного з наших сучасних подвижників, який пише ось що: «Метою умової молитви є поєднання з Богом, котрий є Дух, і тому поєднання з Ним може бути тільки духовним. Що стосується зовнішніх способів, які використовують у цій молитві, то, безумовно, вони мають другорядне значення».
У недосконалих душа людини співвідноситься з тілом, — кажуть Отці. Тому безмовності душі має передувати безмовність тіла, тобто, його благочиння, — як говорить Йоан Ліствичник.
І для зосередженості ума, що необхідне для молитви, також можуть бути корисними деякі зовнішні умови перебування і навіть положення тіла. Але було би помилкою думати, що від зовнішніх умов і способів залежатиме подвиг зростання в духовній молитві.
Одне безперечно — що, коли суть молитви полягає в тому, щоб молитися умом у серці, то відповідно з цим і ум наш має бути спрямований у серце. А все інше має другорядне значення.
Тому в російському «Добротолюбії» всі згадки про зовнішні способи опущені (Теофан, архиєпископ Полтавський).
Після цієї попередньої зауваги звернемося до послання старця Паїсія.
Він пише: «Оскільки у древні часи ділання умової молитви процвітало у багатьох місцях, де перебували святі Отці і багато тоді було вчителів цього духовного ділання, то, пишучи про нього, вони говорили про його духовну користь, не маючи потреби писати про сам спосіб цього ділання, необхідний для початківців.
Коли ж побачили, що істинних і далеких від спокус наставників цього діла залишалося все менше, то, спонукані Божим Духом, щоб істина вчення про початки цієї молитви не збідніла, описали й самі початки та спосіб, як треба навчати цієї молитви новачків, і входити умом у сердечні області, та правдиво звершувати там умову молитву».
Святий Симеон Новий Богослов про початок цього ділання говорить так: «Істинна і необманлива увага та молитва полягають у тому, щоб ум під час молитви охороняв серце і завжди перебував у нутрі його, й з глибини серця підносив моління до Господа. Коли ум засмакує, який благий Господь, то уже не залишає комірчин серця і разом з апостолом говорить: «Добре нам тут бути», і завжди оглядаючи тамтешні місця, проганяє думки, які засіює ворог».
Далі він говорить про те саме ще детальніше: «Коли сядеш у безмовній келії у будь-якому усамітненому куточку, з увагою твори те, що тобі скажу: відверни ум свій від усякої метушні, зачини двері, притисни до грудей твою бороду, направляючи разом з умом і плотське око. Затримай дихання, щоб дихати не дуже вільно. І спробуй мисленно знайти внутрі у грудях сердечне місце, де природньо люблять перебувати всі душевні сили, і перш за все ти побачиш там неослабну темряву та грубість.
Коли ж ти будеш продовжувати та творитимеш це діло і вдень, і вночі, то здобудеш — о чудо! — постійну веселість. Бо тільки-но ум знайде сердечне місце, то вмить бачить те, чого він ніколи не бачив: бачить він повітря посеред серця, і себе цілого світлим та сповненим розмірковування. І з того часу, звідки б не з`явилася думка, перш ніж вона перейде в діло, або стане ідолом, призиванням Ісуса Христа він відганяє її та знищує.
Звідси ум, маючи злість на бісів, підіймає проти них природній гнів і, проганяючи їх, долає мисленних ворогів. І багато чому іншому навчишся з допомогою Божою через оберігання ума, тримаючи в серці Ісуса» («Слово про три образи уваги та молитви»).
Преподобний Никифор-посник, ще детальніше навчаючи про вхід умом у серце, говорить так: «Перш за все нехай буде життя твоє в безмовності, у безтурботності та в мирі зі всіма. Потім, коли увій-
деш у свою комірчину, зачинися і сядь в якомусь куточку й зроби те, що я тобі скажу. Знаєш, що дихання, яким дихаємо, є повітря; а видихаємо його нічим іншим, як тільки серцем. Воно і є причиною життя, теплоти тіла. Привертає ж серце повітря, щоб з допомогою дихання випустити з себе теплоту і взяти собі прохолоду — свіже повітря. А знаряддям такої діяльності є легені, які створені Богом пористими, що постійно, як міхи, вбирають повітря. Таким чином, серце незмінно виконує те призначення, задля якого воно й існує — для здоров`я організму. Отже, ти сядь і, зібравши свій ум, веди його тим шляхом, яким повітря йде до серця, і застав його зійти в серце разом з повітрям, яке вбираєш. Коли ж він увійде, то наступне буде веселим і радісним».
Далі він пише: «Тому, брате, привчи ум нешвидко звідти виходити: бо спочатку він дуже нудиться від внутрішнього замкнення і тісноти. А коли звикне, то вже не хоче залишатися у зовнішніх блуканнях: Царство Небесне є внутрі нас. Коли ми його там роздивляємося і шукаємо його чистою молитвою, то все зовнішнє здається нам мерзотним і ненависним. Отже, якщо ти відразу, як я казав, увійдеш умом у сердечне місце, яке я тобі показав, воздай благо-дарення Богу і прослав Його, і радій, і завжди тримайся цього ді-лання, й воно навчить тебе тому, чого ти не знаєш. Але слід тобі знати й те, що коли ум твій буде там знаходитись, він не має залишатися мовчазним і бездіяльним, але повинен мати своїм постійним ділом і поученням молитву: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, і ніколи він не повинен припиняти це заняття.
Воно втримує ум від самовозвеличення, робить його недоступним та невловимим для ворожих підступів і підносить його до любові Божої та до щоденного божественного бажання.
Якщо ж і прикладеш багато зусиль, а не зможеш увійти в область серця, зроби так, як я тобі скажу, й з допомогою Божою знайдеш те, що шукаєш.
Чи знаєш ти, що розумне начало кожної людини знаходиться в її грудях: саме тут, навіть при мовчанні уст, ми говоримо й роздумуємо, і творимо молитви та багато іншого.
Усій розумній основі, коли звільниш її від будь-якої думки (зможеш це, якщо захочеш), дай говорити: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене», — і змушуй себе одне це, замість усякої іншої думки, щоразу всередині промовляти.
Якщо ти дотримуватимешся цього порядку деякий час, тоді відкриється тобі сердечний вхід, як ми тобі написали, без будь-якого сумніву, що ми й самі пізнали на досвіді. Осягнеш разом з вельми бажаною і солодкою увагою і всі чесноти: любов, радість, мир та інше».
Божественний Григорій Синайський, навчаючи, як треба звершувати умом у серці спасительне призивання Господа, говорить: «Сидячи зранку на низенькому стільці в одну чверть, зведи ум свій у серце і тримай там. Нахиляючись із напруженням, відчуваючи біль і в грудях, і в плечах, і в шиї, безперестанно благай умом, або душею: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене».
Коли ж стане надто тісною і болючою, може, навіть і не солодкою частота повторення (що буває не від одноманітності їжі Триєдиного, яку часто їмо, бо «хто їсть Мене», сказано, «ще попросить» (Сир. 24, 21), то скеруй ум у другу половину і говори: «Сину Божий, помилуй мене».
І багаторазово промовляючи якесь одне молитвослів`я, ти не повинен з лінивства часто змінювати його на інше; тому, що дерева, яких часто пересаджують, не прймаються.
Стримуй також і дихання легенів, щоб воно не було надто вільним. Бо дихання повітря, яке виходить із серця, затьмарює ум, не дозволяючи, або не допускаючи його зійти до серця, і розвіює думку. Не допускаючи його до серця, воно віддає ум у полон забуття, або настроює його повчатися іншому, а не тому, що потрібно, змушуючи його бездумно перебувати в тому, в чому не слід.
Якщо побачиш нечистоти лукавих духів, тобто думки, які з`являються або зображуються в твоєму умі, не жахайся і не дивуйся; також якщо і добре розуміння деяких речей явиться в тобі, не слухай його, але, стримуючи по можливості дихання і замикаючи ум у серці, й постійно та часто призиваючи Господа Ісуса, ти скоро подолаєш і знищиш ці лукаві духи, невидимо поражаючи божественним іменем, як говорить і Ліствичник: «Ісусовим іменем бий ворогів, тому, що немає зброї міцнішої ані на небі, ані на землі».
Далі той самий святий, повчаючи про внутрішню безмовність і молитву, продовжує: «У терпінні має бути твоя ретельність, зусилля того, хто сказав, що в молитві треба терпіти (див. Лк. 18, 1), і не швидко вставати, виявляючи малодушність, спричинену тяжкою болючістю і умовим благанням та частою напруженістю ума. Тому, схились до землі й зосереджуючи ум у серці, призивай на допомогу Господа Ісуса.
Відчуваючи біль у плечах, в голові, терпи все, шукаючи в серці Господа: тим, хто прикладає силу, належить Царство Небесне «і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11, 12 й ін.)
Той самий отець говорить і про те, як треба творити молитву: «Так сказали отці: один — Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене — цілу; а інший — половину: Ісусе, Сину Божий, помилуй мене, — і це зручніше задля незрілості ума та немочі, бо ніхто не може сам по собі, без Духа, тайно називати Господа Ісуса — чисто і досконало, «тільки Духом Святим» (див. 1 Кор. 12, 3); але, як немовля, він не може ще звершувати цю молитву розбірливо. Не повинен він і через слабість часто змінювати прикликування імені; а рідко — задля втримування».
І знову: «Деякі вчать промовляти молитву устами, а інші — умом, я ж допускаю і те, і друге. Бо іноді ум від пригнічення знемагає вимовляти її, а іноді — уста. Однак треба благати тихо та впевнено, щоб почуття душевне й увага ума, збентежена голосом, не відійшла, доки ум не звикне і не вправиться в ділі, не сприйме сили від Духа молитися впевнено і по-різному. Тоді він вже не буде мати потреби говорити устами, та й не зможе, бо буде в стані досконало творити молитву одним лише умом».
Зі всього сказаного видно, що згадані отці дають дуже зрозумілі рекомендації про способи навчання умовому діланню для початківців. З їх вчення можна зрозуміти й наставлення про це ділання інших подвижників, хоча останні висловлювалися не з такою чіткістю».
На цьому закінчується послання старця Паїсія про умову молитву.

Pin It on Pinterest